Юрій та Віталій Михайлович жили у Лисичанську в районі Гумотехнічного заводу (російською місцеві називають цей район РТИ ). Трималися кілька місяців, вірили у те, що війна скоро закінчиться, але врешті-решт змогли виїхати.

“Я спускав батька у підвал попервах, потім стало важко. Батько після двох інсультів. Тож якийсь час ми спали на підлозі”, – розповідає Юрій.

“Лежимо, ракети літають над головою, слухаєш прильоти та вильоти. Так сподівалися, що наші швидко відіб’ють”, – говорить Віталій Михайлович.

У чоловіків постраждало житло від вибухової хвилі – по сусідству було пряме влучання у будинок.

Юрій каже, найважливіший фактор, який посприяв евакуації, – відсутність продуктів і ліків.

“Черги за ліками були у понад сотню людей, зняти гроші було неможливо, жили на ту готівку, що мали, харчувалися із власних запасів і тим, що могли десь купити, а воду я щодня носив з джерела”, – говорить Юрій.

“Воду фільтрували, кип’ятили, на ній готували та пили її. А от з їжею було складно – пам’ятаю, як Юра роздобув десь у гуманітарному штабі два курячих стегенця. Це було справжнє блаженство”, – пригадує Віталій Михайлович.

Віталій Михайлович Віталій Михайлович не може спокійно реагувати на шум дверей. Він не звик до такого, все життя працював шахтарем, вийшов на пенсію у 2011 році, переніс два інсульти, в результаті чого частина його тіла паралізована.

Юрій працював будівельником, кинув роботу, аби піклуватися про батька.

“Ми виїхали 2 квітня. Юра прийшов і сказав: “Папа, прокидайся, ми за пів години їдемо!” Посадив мене на візок, зібрав наші документи, і ми рушили до місця збору зі знайомими, які нас вивозили”, – розповідає чоловік.

У шелтері їм виділили кімнату на першому поверсі. Віталій Михайлович прислухається, як закриваються двері, та досі не може звикнути, що це не бомби.