У шелтері також мешкає Світлана з Авдіївки. Вона живе тут з молодшою донькою та двома пітбулями – Карамелькою та Саймоном. Її історія евакуації заслуговує на окрему кінострічку.

“Старша донька вже має свою родину, живе далеко. Молодшій, Саші, 13 років. З нею ми й виїхали. Вдома велика квартира, де нам з двома собаками та двома котами було цілком зручно. А коли росіяни почали бомбити, ми не змогли знайти собі прихисток. Ніхто не хотів брати нас з тваринами”, – розповідає жінка. Вона іноді замовкає, аби заспокоїтися, на її очах час від часу з’являються сльози.

“Кішки влаштовані на перетримку у жінки в Авдіївці, вона за ними доглядає, я їй гроші на картку кидаю. А от собак я не могла ні на кого залишити. Старша донька шукала нам можливості прихистку по всій Україні”, – говорить Світлана.

Але з двома великими собаками ніхто не хотів приймати, тому вони місяцями сиділи під обстрілами. В середині літа їм вдалося знайти пусту квартиру у Кривому Розі, де були готові їх прийняти, але в Авдіївці перебили вежу, сильно бомбили, до того моменту, як вона зв’язалася з волонтерами, квартиру вже здали.

“Ми виїхали у серпні, бо розуміли, куди їхати. Я побачила номер шелтера в інтернеті, подзвонила, мені сказали: “Приїздіть, житло вам буде”. Ми зібрали все, що могли, у пакети, взяли одяг для собак та собі теплі речі. Навчені ще 2014 роком, намагалися взяти якомога більше. Поліція на той момент вже не вивозила людей, тож домовилися з чоловіком, якому була потрібна робота – за 5 тисяч гривень нас погодилися вивезти”, – говорить жінка та зупиняється, щоб заспокоїтися.

Цей чоловік – єдиний, хто взагалі погодився вивезти Світлану та її родину.

“Ми проїхали половину дороги, я почала дзвонити в шелтер, а мені не відповідали. Перевізник став нервувати – йому ще потрібно було повернутися в Авдіївку. Донька почала плакати, боячись, що ми залишимося на вулиці.

Завдяки водію та його знайомствам ми знайшли волонтерів, які допомогли нам зв’язатися із шелтером і пояснили, куди їхати. Та коли ми приїхали, нам сказали: “Вибачте, ми вас не візьмемо”. Ну, дві ж бійцівські собаки. Тут вже я не витримала, розридалася”, – говорить жінка.

У Світлани було грошей тільки на дорогу назад, і вона б повернулася, але засновники шелтера не змогли її відпустити під бомби, виділили кімнату.

“У волонтерів добрі серця, над нами зглянулися та зробили виключення. Розумієте, пітбулі не можуть жити з іншими собаками, це небезпечно, у Саймона взагалі мертва хватка. Хоча на людей вони реагують дуже добре, з дітьми люблять гратися. Аби вони виплескували свою енергію, я щодня ходжу з ними на річку, вдягаю намордники та відпускаю плавати”, – розповідає жінка.

Світлана за професією масажист-косметолог і дуже хоче знайти роботу за спеціальністю, як тільки привчить собак не скиглити за її відсутності.