З Кремінної в шелтері чимало мешканців. Валерія виїхала 17 березня, її доньці на той момент було 8 місяців. Забрали з чоловіком найцінніше – доньку та молодших брата і сестру. Пізніше виїхали батьки Валерії.

“Ми так сподівалися, що орки просто заблудяться в наших лісах та болотах Кремінщини, а вони знайшли шлях. З міста було складно виїхати, його якось швидко почали атакувати. Спочатку ми намагалися тушити будинки, возили їжу людям та нашим військовим, а потім батьки домовилися з птахофермою – розвозили птицю та яйця. Ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Було важко — грошей не зняти, харчування для малої не купити. Софія капризувала постійно через обстріли, нервувала. Пам’ятаю, як одного дня вона їла борщ з пляшечки, бо більше нічого не було”, – пригадує Валерія.

Зараз Софія вже підросла, посміхається на всі свої зубки та, за словами батьків, набагато краще спить.

“Ми чотири місяці не знали, що з нашим житлом, тепер знаємо. У нас було все, ми так добре жили, ні в чому собі не відмовляли, а тепер залишилися ні з чим”, – говорить жінка.

Валерія з донькою